Марія із Маріуполя на держкордоні з Польщею
Перечитує список із непрощѐнного і непро̀щеного.
Марії із Маріуполя вітер волосся пестить,
Марія носить на шиї смерть, ніби натільний хрестик.
Переживає: «Хоч би не думали, що начепила таке навмисне».
Марія ту смерть прикриває червоним намистом.
Марія тішиться дуже намистом, а ще — зеленими кедами,
У неї серце розбите бомбами і ракетами,
Шкіра її тонка, за відчуттями — ніби обідрана,
Якби ж вона могла плакати, то сльози б лилися відрами.
Вона би викричала, нігтями видрала дірку у часопросторі.
Багажник Маріїної машини заповнений помстою,
Цілеспрямованою, високоточною, контрабандною,
Марія кутає помсту у пледик з мультяшними пандами.
Рожевий, плюшевий пледик, приємний на дотик.
Марія із Маріуполя фотографує рудого котика,
Фотографує пташечку, що пролітає над площею.
Повільно рухається черга на держкордоні з Польщею.
Марія лається: «Чого так довго, ну що там усі стали?»
Маріїн скелет — із найміцнішої азовсталі.
Марія думає: «Якщо сьогодні все добре піде —
Доїду до Львова, а завтра уже на південь».
Помста в її багажнику — смертоносна, люта, позазаконна,
Марія збирала її поза межами й поза кордонами
України, Польщі, Європи та видимого світу.
Марія має тепер багато знайомих, ну, знаєте, звідти,
Куди дід перевозить човном і в дорозі цитує Гомера
Ті знайомі говорять Марії: «І що з того, що ми померли?
У нас тут свій Маріуполь, бач, який гарний,
У мертвих теж є що передати для армії -
У нас довжелезні списки непро̀щеного й непрощѐнного,
Наша помста виросла із домів, що згоріли дощенту.
Помстою би вхерачить стерв’ятників, що на згарищі гні̀здяться.
Зможеш, Маріє? Ти ж добре знаєшся на логістиці»
І ось Марія на українсько-польському держкордоні
Щебече із прикордонниками, прикордонники мочать коні,
Марія сміється, сміх виблискує, мов розсипаються перли.
Вона думає: «Як мені зрозуміти — я ще жива чи уже умерла?»
Помста в багажнику в неї холодна, важка, але серце її гріє.
Маріуполь тим часом чекає. Чекає свою Марію...